Ширки Надія і Пилип, Кондратюки Гордій і Надія

Подружжя Пилипа та Надії Ширків проживало в смт Степань на Рівненщині. До Другої світової війни ця місцевість входила до складу Польщі. Родина вважалася заможними селянами. У неї підростали маленькі діти. Пилип Ширко володів невеликим хутірським господарством – в оточенні полів та мальовничих садів.

Обоє вели активне творче життя. У смт Степань діяв осередок товариства «Просвіта», який розвивав українську культуру. Місцевий драмгурток був відомий постановками українських п’єс. Пилип Ширко став справжньою зіркою місцевої аматорської сцени.

Друга світова війна внесла радикальні зміни в місцеву історію. Восени 1939 р. Волинь була анексована сталінським СРСР. Утім, швидко сталася чергова зміна влади: у липні 1941 р. край окупували німецькі війська.

У війну місцеві селяни мали постійне відчуття небезпеки. Родина Ширків намагалася без зайвої потреби не полишати обійстя. Лише в разі необхідності батько вирушав у справах.

Одним із Пилипових знайомих був мірошник-єврей Йосел Магід. Раніше йому належав млин, який націоналізувала радянська влада. Хоча таки призначила колишнього власника керуючим. В умовах нацистської окупації життя Йосела, як і решти місцевих євреїв, виявилося під загрозою.

5 жовтня 1941 р. в смт Степань було організовано гетто, куди мусили перебратися Магідові дружина Фріда й діти Хершель та Еліягу. Сам Йосел і надалі працював у млині, тож уникнув переселення. 25 серпня 1942 р. бранці гетто були відправлені на розстріл в околицях м. Костопіль. Фріда та Еліягу втекли й переховувались у знайомого українця. 12-річний Хершель, біжучи від смерті, дістався до батькового млина.

Але там залишатися було небезпечно. Шукаючи прихистку, мірошник та його син вирушили до родини Ширків, у яких і прожили близько двох тижнів. Надія, що решта членів сім’ї вижила, здавалася їм примарною.

Йосел та Хершель змушені були покинути будинок Пилипа й Надії Ширків, коли поміж сусідів пішли чутки, що там ховаються євреї. Зволікати було не можна. Пилип попросив своїх гостей знайти інший прихисток.

Відтак утікачі вирушили переховуватися до сусіднього лісу, де, на превелике щастя, зустріли живих Фріду та Еліягу.

Учотирьох вони помандрували до с. Волоша, де жив товариш Йосела. Він погодився прийняти Магідів у себе, але тільки за плату. Умови життя втікачів були важкими: родина потерпала від холоду й тісноти. Ледь вистачало їжі. Тільки-но закінчилися гроші – втратила прихисток. Але в тому самому селі Магідам вдалося знайти іншу сім’ю, яка погодилася прийняти їх у себе, до того ж без будь-якої плати. Звичайне сільське подружжя Гордія та Надії Кондратюків сховало їх на сіновалі, приносило туди їжу. Щовечора Гордій читав порятованим уривки з Нового Заповіту. Побожний християнин, він потай сподівався навернути євреїв до християнства, але ніколи не тиснув на них.

Улітку 1943 р. до смт Степань увійшли бійці Української повстанської армії. Відтак частина єврейських жителів повернулася додому. Був серед них і Йосел Магід, який знову став працювати у млині, не криючись ні від кого. Однак небезпека не зникла. Менш ніж через два місяці до повернення Червоної армії його вбили прибічники нацистів. Жертвами нападу стали ще кілька євреїв. Їхні тіла були скинуті в р. Горинь.

У січні 1944 р. частини Вермахту остаточно відступили із цієї місцевості. Фріда та її сини попрощалися з Кондратюками. Після війни вони переїхали до Сполучених Штатів Америки. Водночас їхні рятівники – родини Ширків та Кондратюків – були заслані в Сибір сталінським режимом. «Підставою» для репресій проти Ширків стала нібито «куркульська» сутність сім’ї, а Кондратюки стали мішенню для переслідувань через релігійність. Лише в 1990-х рр. рятівники та врятовані змогли поновити зв’язки.

30 грудня 2001 р. два подружжя рятівників – Пилип і Надія Ширки та Гордій і Надія Кондратюки – були удостоєні звання Праведника народів світу. На жаль, це визнання великого гуманістичного подвигу простих українців виявилося посмертним.